Різдвяний вечір. У будинку приємно пахне пирогами. На святковому столі кутя, різноманітність страв. Різдвяний дух витає всюди. Люди, забуваючи про всі негаразди, прикрощі, проблеми, розкривають свої серця божої благодаті і стають, принаймні, хоч на вечір, добрішими, людянішими. Однак навіть різдвяному духу не під силу проникнути в скам’янілі, зачерствілі душі наших ескулапів (звичайно, не всіх, бо наперекір всім хочеться вірити, що залишилися ще справжні лікарі, які пам’ятають про свій обов’язок).
Цим різдвяним вечором нашій родині довелося зіткнутися з бездушністю людей в білих халатах. Наша півторарічна донька, смакуючи родзинками з різдвяною куті, то ненавмисно засунула її в ніс (дитина ж: як не стеж, а таки пропустиш щось). Намагаючись самостійно впоратися з цією неприємністю, зрозуміли, що це не так-то легко і не варто продовжувати, щоб не накоїти лиха, тому вирішили подзвонити за порадою до швидкої допомоги (у цей момент дуже шкодували, що в нашій країні немає служби порятунку 911, кваліфіковані працівники якої змогли б надати швидку своєчасну допомогу). Приємний жіночий голос з того кінця трубки заспокоїв і запевнив, що нічого страшного немає, адже це не поодинокий випадок, тому що діти є діти. Тільки зволікати не радили, бо потрібно звернутися за допомогою, в другу міську лікарню міста. Дзвонимо туди. Знову приємний жіночий голос запевняє нас, що нічого страшного (звичайно, не своє — не болить, але, знаєте, бачити рідну дитину, що майже не дихає носом і ще не розуміє того, що сталося). Ви можете приїхати до нас, і все буде добре. Нарешті з’являється надія на спокійне продовження Святвечора.
З вірою в Бога і справність лікарів на всіх парах мчимо до лікарні. Зате зустрічаємо байдужість «рятівників» в білих халатах. На санпропусу, не зробивши відповідних записів у журнал звернень за медичною допомогою (недбалість, неуважність, вічна заклопотаність медперсоналу або просто нерозуміння серйозності ситуації?), Нам повідомляють, що вони не мають можливості зараз доставити лора в лікарню, тому що машина зайнята (вивозять труп ) (боже упаси), і нам доведеться чекати невідомо -! скільки. Якщо б було де, то без проблем. Дитина вередує. На вулиці холод, в лікарні величезна кількість хворих на пневмонію, не дуже — то хочеться піддавати себе і маленьку дитину на таку небезпеку! На пропозицію приїхати на таксі, звичайно, за наші кошти лікар відмовила, це його право. Чому? Боїться ДТП. А може, просто не хоче. А як же клятва Гіппократа? Віра в чуйність, людяність наших ескулапів похитнулася далеко за «мінус». Що робити далі? До кого звернутися? Чому медперсонал, знаючи про те, що машина буде довго зайнята, не попередив нас про це заздалегідь, коли ми дзвонили? Чому не запропонували нам почекати будинку, знаючи про таку складну ситуацію з пневмонією, з машиною? Чому проявили таку байдужість до маленької дитини? Чому наша дитина не може отримати першу медичну допомогу? Всі наші благання про допомогу розбивалися об крижану стіну байдужості медиків.
Засмучені, змушені були повернутися додому. Чекати? Скільки? Кого? Чи згадає шановна Зухра (вибачте, не знаємо повністю ні батькові, ні прізвища цього лікаря, яка чергувала у той вечір, бо на санпропуску стверджували, що це інформація конфіденційна, хоча, що тут таємного не розуміємо до сих пор) клятву, яку давала , отримуючи диплом медика, захоче в Різдвяний ввечер виїхати на виклик? Не дуже небезпечно: родзинка в носі. До ранку дотягнете. Тому прийняли рішення рятувати самостійно, хоча і страшно було, але чекати не було вже можливості. Допомогло, що в сім’ї є медики (прикро, як поставилися до них колеги з другої міської лікарні). Напевно, рука Божа керувала нами в цей час. Заради порятунку дитини підеш на все, зможеш все! Родзинку дістали, дитина заспокоїоась, ми, нарешті, теж. Добре, що все добре закінчилося.
